ХОКЕЙ НА ТРАВІ

ХОКЕЙ НА ТРАВІ

                                                                  ІСТОРІЯ.

Хокей на траві – командний вид спорту, у який грають дві команди по 11 гравців, використовуючи ключки та твердий пластиковий м’яч.

Хокей на траві – одна з найдавніших спортивних ігор. Перші згадки про неї стосуються приблизно 2000 року до н.е. На піраміді, розташованій поблизу Бені Хасан у долині Ніла, зображено двох гравців із ключками, які борються за м’яч. Історичні документи свідчать, що ігри, подібні до хокею, були ще у давніх японців («качі» та «дакіу») і в індіанців – ацтеків («чеука»). Наступний з виявлених історичних пам’ятників цієї гри належить до 1200 р. н.е. На вітражі в північному хоралі Кентерберійського кафедрального собору (Англія) намальовано хлопчика, який тримає ключку в лівій руці й м’яч біля правого плеча. У копенгагенському музеї на вівтарі стоїть статуетка, датована 1333 р., що зображує двох хокеїстів, які грають у м’яч.

Сучасна назва хокею, можливо, походить від старофранцузького слова «хоке» (hoquet) – вівчарський ціпок із гаком: багато істориків сходяться на думці, що родоначальниками хокею на траві є пастухи, які у вільний час грали на літніх пасовищах.

Свій нинішній вигляд хокей на траві набув у середині ХІХ ст. в Англії, зокрема у школах і університетах. 1861 р. стосується утворення першого хокейного клубу – ним став «Блекхіт» у Лондоні. Гравці збиралися у готелі «Принцеса Уельська», обираючи капелюхи червоного та синього кольору (ці кольори клуб зберіг дотепер) і виходили грати на сусіднє поле – червоні проти синіх. Грали тоді обома сторонами ключки. М’яч був гумовим і досить легким. Хокейне поле – 200×60 ярдів. Незабаром з’явилися  й інші хокейні клуби («Теддінгтон», «Сурбітон», «Річмонд», «Іст Суррей»).

 Перші правила гри було розроблено 1852 р. 1860 року було затверджено правила гри в Ітонському коледжі. У кожній школі або клубі на той час існував свій варіант правил гри. Першим клубом, де спробували стандартизувати правила, був

«Іст Суррей». У правилах 1875 р. ішлося, що «ключка не має підніматися вище плеча», «гол не може бути зарахований, якщо м’яч було пробито з відстані далі ніж 15 ярдів від стійки воріт», «м’яч має бути білого кольору». Лише 18 січня 1886 року за ініціативи першої у світі національної Асоціації хокею на траві правила було уніфіковано. 1887 року обмежили довжину ключки, а воротареві надали право грати ногами в колі удару. 1889 року як обов’язковий атрибут увели сітку воріт.

1907 року було визначено багато правил, що діють тепер. До кінця 1970-х рр.. хокей на траві став найпопулярнішим видом спорту поміж студентів Оксфордського й Кембриджського університетів. Перший офіційний матч із хокею на траві відбувся між студентами цих навчальних закладів (1890).

До кінця ХІХ ст. хокей на траві поширився багатьма країнами Європи, Індії, Канади, США, Австралії, Японії. Наприкінці 1940-х рр.. ця гра почала розвиватися в країнах Африки. 1895 р. відбулася перша міжнародна зустріч із хокею на траві: матч між командами Ірландії та Уельсу.

Питаннями організації та проведення міжнародних змагань, уточнення правил гри спочатку займалася створена 1900 року Міжнародна рада з хокею на траві. 7 січня 1924 року в Парижі засновано Міжнародну федерацію хокею на траві (Federation Internationale de Hockey sur Gazon – FIH). Її створення ініціював француз Поль Ліоті, який став першим її президентом. Спочатку FIH об’єднувала національні хокейні асоціації 7 країн, нині – 119 національних федерацій. У наш час у багатьох країнах хокей на траві за популярністю посідає друге місце після футболу поміж командних видів спорту, змагання в яких проводять на відкритому повітрі.

До програми літніх Олімпійських ігор турніри з хокею на траві поміж чоловічих команд включено 1908 року. Із 1932 року вони отримали постійну прописку в програмі літніх Ігор. Формула змагань неодноразово змінювалася: 1908 і 1952 років хокейний турнір проводили за системою з вибуванням, 1920 1 1932 років – за коловою системою. На решті Олімпійських ігор – за змішаною системою: попередні ігри у двох підгрупах проводять за коловою системою, фінальну частину (розіграш медалей і наступних місць) – за олімпійською.

Сучасний жіночий хокей на траві почав свою історію в 70-х роках ХІХ ст. 1876 року в Англії з’явився перший жіночий хокейних клуб, утворений студентками Оксфордського університету. Першу національну асоціацію жіночого хокею на траві було створено 1894 року в Ірландії. До початку ХХ століття жіночі хокейні команди з’явилися в європейських країнах, Канаді, США, Новій Зеландії та Австралії.

Але до 1920-х років змагання жіночих команд проводили в межах національних турнірів. Міжнародні матчі за участі хокеїстом почалися лише з 1926 року. 1927 року на установчому конгресі в Лондоні було створено Міжнародну федерацію жіночих хокейних асоціацій (Internationale  Federation  of Women Hockey Associations – IFWHA). 1976 року було ухвалено рішення  включити жіночий хокей на траві до програми літніх Олімпійських ігор. Із 1978 року почали діяти єдині правила гри для чоловічих і жіночих команд.

Найвищими досягненнями вітчизняної чоловічої команди слід уважати бронзові медалі на Олімпійських іграх у Москві (1980) і виграш Міжконтинентального кубка (1981).

Жіноча збірна СРСР також посіла ІІІ місце на Олімпійських іграх (1980) і чемпіонаті світу (1981), ІІ місце на чемпіонаті Європи (1984), І місце в Міжконтинентальному Кубку (1985), двічі – ІІІ місце на чемпіонаті Європи (1987 і 1991).

●  За час, протягом якого хокей на траві входить до програми  Олімпійських

    ігор, найбільшу кількість медалей завоювали збірні Індії – 11 (8 золотих, 1

    срібна та 2 бронзових), Нідерландів – 13 (3 золотих, 4 срібних і 6 бронзових),

    Німеччини (з урахуванням результатів ФРН) – 11 3 золотих, 5 срібних і 3

    бронзових, Австралії – 10 (4 золотих, 3 срібних і 3 бронзових), Пакистану – 8

    (3 золотих, 3 срібних і 2 бронзових), Великої Британії – 7 (3 золотих, 1 срібна

    і 3 бронзових) та Іспанії – 4 (1 золота, 2 срібні і 1 бронзова).

●  Семеро хокеїстів є 3-разовими олімпійськими чемпіонами (усі – 

    представники збірних Індії): Річард Аллен, Дхаян Чанд, Леслі Клаудіус,

    Ранаганандхан Френсіс, Балбір Сінгх, Рандхір Сінгх, Джентле й Удхам Сінгх.

●  У складі збірної Індії – олімпійської чемпіони 1964 року – із 14 хокеїстів 9

    носили прізвище Сінгх

●  Діапазон віку, у якому спортсмени й спортсменки вигравали золоті медалі в

    олімпійських змаганнях з хокею на траві, є досить широким. Поміж чоловіків

    найстарішим олімпійським чемпіоном є індієць Дхарам Сінгх. Йому йшов

    46-й рік, коли 1964 року спортсмен завоював свою другу золоту олімпійську

    нагороду. Наймолодшим олімпійським чемпіоном був 18-річний Рассел

    Гарсіа, який виступав 1988 року в складі збірної Великої Британії. 

●  Поміж жінок найсолідніший вік, у якому спортсменки виграли золото

    Олімпіади – 35 років і 253 дні: саме тільки виповнилося Анті Стюарт

    (Зімбабве) у день переможного фіналу Олімпіади – 1980. Наймолодшими

    поміж жінок олімпійськими чемпіонками були три 19-річні спортсменки зі

    збірної Іспанії, які перемогли на Іграх 1992 року: Майдер Теллерія, Сильвія

    Макріке, Нагоре Габбеланес.

●  Найперше згадування про воротаря, який захищав обличчя, належить 1927

    року, коли голкіпер жіночої команди Королівського університету в Кінгстоні

    (провінція Онтаріо, Канада) Елізабет Грем з’явилася у масці для фехтування.

●  Найбільший рахунок в олімпійських змаганнях було зафіксовано 1932 року:

    чоловіча збірна Індії перемогла чоловічу збірну США з рахунком 24:1.

ПРАВИЛА ТА СУДДІВСТВО

Мета гри: загнати за допомогою ключки м’яч у ворота суперника. Торкатися м’яча руками або ногами будь-яким гравцям, крім воротаря, заборонено. На ногах у гравців – звичайне спортивне взуття. У всьому світі грають на штучному покритті.

Перемагає команда, яка забила за час гри більше голів, ніж суперник. За рівного рахунку вважають рахунок нічийним (на деяких турнірах можуть застосовувати додатковий час, а після його завершення пенальті).

У грі беруть участь дві команди по 11 гравців. Гра триває протягом 70 хв – два тайми по 35 хв із перервою 10 хв (в Euro Hockey Leaque(EHL) – 4 тайми по 17 хв 30 с із перервами між таймами 5 хв).

Гол зараховують, якщо удар завдано з кола удару. Якщо м’яч іде за межі поля від атакуючої команди, то грають удар від воріт. Якщо м’яч іде від команди, яка обороняється, то грають кутовий.

Якщо гравець команди, яка обороняється, порушив правила в колі удару, то команда, яка атакує, грає штрафний кутовий.

Воротар може тільки відбити м’яч будь-якою частиною тіла або ігровою стороною ключки. Пенальті призначають, якщо м’яч притиснуто до воротаря або воротар спеціально вибив м’яч рукою.

«Мертвими зонами» для воротарів під час пенальті є лівий нижній кут на відстань від 40 до 60 см від землі (залежно від зросту воротаря) і права верхня «дев’ятка» (за умови, що воротар – правша).

Матч судять двоє суддів, кожний з яких «опікує» свою половину поля й одну бічну лінію протягом усього матчу. Один із суддів відповідає за хронометраж.

ІНВЕНТАР І ОБЛАДНАННЯ

Майданчик

Грати в хокей на траві можна лише на рівному майданчику. Найзручнішими вважають майданчики з коротко стриженим, добре укоченим трав’яним або штучним покриттям. 1976 року у Монреалі вперше проведено  Олімпійський турнір із хокею на траві на штучному полі.

Ігрове поле завдовжки 91 м, завширшки – 50 – 55 м. Кожна половина поля поділена додатково чвертьлініями, кожна з яких, у сою чергу, проходить пунктиром паралельно до лінії воріт на відстані 22,9 м від неї. На воротах закріплено часті сітки. Внутрішні розміри воріт: ширина – 3,66 м, висота – 2,14 м. Для того щоб позначити штрафний майданчик, перед кожними воротами паралельно до лінії воріт і на відстані 14, 63 м від неї проводять лінію завдовжки 3,66 м.

Потім від кожного кінця цієї лінії проводять чвертькола аж до лінії воріт, причому як центр кола використовують кожну з бічних штанг воріт. Ширина лінії воріт і лінії штрафного майданчика – 7,5 см. На відстані 7,31 м від середини воріт безпосередньо перед ними позначають 7 – метрову позначку.

На кутах ігрового поля розміщають 4 кутових прапорці, 6 бічних прапорців позначають середню лінію поля й чвертьлінії; їх розміщають на відстані 0,91 м від меж поля. Висота флагштоків має бути не меншою ніж 1,20 м. На лінії воріт на відстані 4,57 і 9,14 м від кожної стійки короткими крейдовими штрихами позначають штрафні кути. На лінії воріт і бічних лініях на відстані 2,74 м від кутових прапорців наносять маркування кутів.

М’яч

Діаметр м’яча не має перевищувати 7,4 см, вага – 156 – 163 г. Шкіряна оболонка м’яча може бути або суцільно пофарбовано в білий колір або зафарбовано білими смужками. Серцевину м’яча виготовляють із пробки та повсті.

Однак під впливом вогкості такий м’яч змінює вагу й швидко втрачає форму. Під час міжнародних зустрічей застосовують м’яч, виготовлений із суміші коркових ошурок, каучуку та в’язкого хімікату.

Ключка

       Допустима вага ключки – від 340 до 794 г і вимірюється в унціях (1 унція=28,35 г). За довжиною обмеження відсутні, однак зазвичай ключка завдовжки 80 – 90 см. Ручку склеюють із гаком. З’єднання виконане за принципом клина. Одна, дві або три гумові прокладки всередині ручки надають їй необхідної еластичності.

Гак виготовляють із горіхового, шовковичного дерева, акації або ясена. Прожилки дерева в місці вигину мають бути паралельні зовнішнім сторонам, інакше ключка може легко розколотися.

Обмотувати ключку, щоб уникнути  її поломки, не рекомендується. Це може настільки змінити розміри ключки, що вона не буде відповідати правилам: ключка має пройти через кільце із внутрішнім діаметром 5,08 см і бути плоскою лише з одного боку. Широкого поширення набула індійська ключка, що відрізняється коротким загнутим гаком і монолітною ручкою.

Одяг

Хокеїстам дозволено грати в майці або футболці, трусах (для жінок: футболка й коротка спідниця), гетрах. Із взуття віддають перевагу м’яким кедам. Спеціальні хокейні бутси із твердим задником (або носком), бічною ребристою поверхнею й захистом для щиколоток є менш популярним. Більшість гравців із метою захисту від травм великої гомілкової кістки носять під гетрами щитки.

Одяг воротаря: щитки, що достають до колін (гратчастого з’єднання з бамбукових паличок, обтягнутого шкірою), пристебнуті до бутсів; рукавички з манжетами й кольчуга. Останнім часом багато воротарів використовують маску для захисту обличчя.

ТЕХНІКА Й ТАКТИКА ГРИ

ТЕХНІКА ГРИ

Специфіку хокею на траві визначено способом користування ключкою й технічними передумовами правил гри, зокрема наявність у хокеїста спеціальної фізичної підготовленості, на розвиток якої слід звертати увагу вже на початковому етапі навчання (у першу чергу – рухливість суглобів рук і ніг, тазостегнового суглоба).

Під час підготовки хокеїста основна увага приділяється техніці. Значення і обсяг тренування,спрямованого на відпрацювання техніки, у хокеї на траві порівняно з іншими видами спорту більше. Значна увага приділяється тактиці й загальній фізичній підготовці.

Гравець має вміти з основного положення швидко розпочати виконувати всі рухи та дії ключкою.

Положення рук

Плоска сторона ключки спрямована ліворуч. Ліва рука тримає кінець ручки (спортсмени із країн Азії взагалі не тримають кінець ручки), права рука перебуває приблизно на середині ключки.

Пересування

Для пересувань у хокеї на траві типовою є несподівана зміна напрямку назад або убік. Гравець біжить із ледве зігнутими коліньми, причому вагу тіла зазвичай переносить на носки. Ключку він тримає залежно від ситуації однією рукою (у правій – за тривалого швидкого бігу, у лівій – безпосередньо перед лівосторонньою атакою) або обома руками перед тулубом (на рівні м’яча).

Ведення м’яча

Відповідно до ігрової ситуації м’яч приводиться у рух слабкими ударами провідної руки (якщо відсутні перешкоди з боку супротивника) або за почергової зміни відомої і провідної рук (під час протидії з боку супротивника або обіграванні його). Вирішальне значення має координація між рухами тулуба й суглобів рук або роботою ключкою.

Зупинка м’яча

Зупиняючи м’яч, хокеїст має тримати ключку вільно. Еластичне ковзання ключки назад під час торкання м’яча запобігає «відскоку» м’яча. Це стосується також і зупинки м’яча відомою рукою: під час такої зупинки ключка має бути розгорнута дещо інакше. Дозволено зупинку «високих» і «низьких» м’ячів рукою. При цьому можна тільки гальмувати рух м’яча, а не надавати йому бажаного напрямку.

Безперервне ведення

М’яч залишається на полі. Гак ключки встановлюється безпосередньо за м’ячем і м’яч супроводжується на відстань до 25 см. Безперервне ведення зручне для швидкої, точної передачі з будь-якого положення.

Кидок із місця

Плоску сторону гака ключки підводять під м’яч. Потім завдяки більш-менш сильному удару м’яч може бути піднятий на будь-яку висоту й кинутий на будь яку відстань. Удар із розмаху застосовується під час кидків по воротах, подач і флангових передач.

Кидок із ходу

Цей тип удару (зручний у грі короткими передачами (пасами)) гравець виконує, не змінюючи положення ключки, шляхом короткого замаху.

Кидки провідною та відомою руками

Під час удару провідною рукою відстань між руками має бути невеликою. Під час замаху права рука ковзає по ручці ключки вгору. Хокеїст дещо виставляє ліву ногу вперед (якщо провідною є права рука). М’яч у цей час має лежати таким чином, щоб по ньому можна було вдарити вигнутою частиною гака ключки. У фазі замаху  й кінцеві фазі ключка не повинна підніматися вище рівня плечей. Удар відомою рукою виконується у повороті відомої руки (прихована передача).

Початок гри

Двоє гравців водночас торкаються ключками поверхні поля праворуч від м’яча, що летить між ними, потім вони стикають плоскими сторонами ключок над м’ячем. Після триразового повторення  м’яч може бути  введений у гру.

Зняття м’яча із ключки

Під час зняття м’яча із ключки слід ураховувати, що, насамперед, необхідно торкнутися до м’яча. До цього моменту гравця, який веде м’яч, не можна торкатися ані ключкою, ані тулубом.

Техніка гри воротаря

Воротар відбиває «низькі» м’ячі бутсами; м’ячі, що летять на рівні коліна, – щитками; високі м’ячі – руками. Ключку від може піднімати не вище рівня плечей.

ТАКТИКА ГРИ

Необхідно відмінно володіти м’ячем і різноманітними індивідуальними тактичними засобами, щоб, застосовуючи цілеспрямовані дриблінги й фінти, дістатися ударного кола. У хокеї на траві, як у кожній іншій спортивній грі, потрібні гравці, які володіють вираженою індивідуальністю тактики.

Для групової тактики типовим є розіграш м’яча трьома гравцями (гра «трикутником») і гра короткими пасами зі зміною позицій.

Більше, ніж в інших видах спорту, у хокеї на траві використовується ширина поля завдяки різноманітності варіантів гри на флангах. Захист супротивника розтягується, звільняючи ударне коло, створює можливості для атаки на півсередніми із флангів гострих гольових ситуацій.

У сучасному хокеї на траві гравці поряд зі своїми позиційними функціями беруть участь і в захисті, і в нападі. Колишній розподіл гравців у команді за функціями здобув більш символічне значення. М’яч у руках будь-якого гравця команди означає для всієї команди можливість для нападу, будь-яка втрата м’яча означає необхідність для кожного виконувати захисні функції, використовуючи водночас зручний момент для нової атаки.

У наш час гра поряд із випробуваною й багатою на варіанти системою 1-2-3-5 ведуть за системами 1-4-2-4 або 1-1-3-3-3.

Результат ударів по воротах вирішує позиційна гра воротаря. Під час індивідуальних проривів воротар у необхідний момент має вибігти з воріт, щоб скоротити кут удару або змусити супротивника виконати обведений удар, під час якого воротар може оборонятися у випаді або відбивати удар ключкою.

Правила гри забороняють у єдиноборстві навмисно заважати супротивникові тулубом. Суворі технічні правила  спрямовано на захист гравця від травм і водночас на створення умов для того, щоб характер гри визначала майстерність гравців, а не їх фізична сила. Гравець має право торкатися м’яча тільки плоскою стороною ключки.

ОСНОВИ НАВЧАННЯ

Етап попередньої підготовки

Вік 9 – 12 років – найсприятливіший для розвитку більшості значущих для хокею на траві фізичних якостей. На нього припадають періоди найбільшого приросту координаційних, швидкісних, швидкісно – силових якостей, загальної (аеробної) витривалості. Основну увагу необхідно приділяти підвищенню рівня загальної фізичної підготовленості.

Недосконалість механізмів споживання, транспортування й утилізацію кисню – визначальний фактор адаптації спортсменів цього віку до тривалої м’язової роботи – вимагає ретельного підходу до оцінювання інтенсивності та обсягу планованих тренувальних навантажень.

У цьому віці навчання якомога більшої кількості різноманітних умінь і навичок як основи для наступного формування спортивно – технічної майстерності – пріоритетний напрямок навчально – тренувальної роботи.

Що стосується тактичного аспекту тренування, то в групах початкової підготовки недоцільно детально ознайомлювати спортсменів із тактикою, тому що вони ще не мають можливості реалізувати її в ігровій діяльності через обмеженість фізичних, технічних і психологічних можливостей. Крім того, мислення дітей цієї вікової групи відрізняється конкретністю, їм ще недоступно розв’язання складних тактичних завдань, пов’язаних із аналізом усіх компонентів ігрової ситуації, із вибором більше ніж двох варіантів можливих ігрових дій.

Тому тактична підготовка на цьому етапі може бути обмежена навчанням основних правил змагань, основ індивідуальних тактичних дій і найпростіших способів взаємодії гравців.

Етап початкової спортивної спеціалізації

Відмінна риса етапу початкової спеціалізації – пубертатний період, що припадає на цей час і характеризується гетерохронністю формування окремих систем і органів. Тому одним із найважливіших розділів навчально – тренувальної роботи на цьому етапі має стати загальна фізична підготовка, що забезпечує всебічний фізичний розвиток і сприяє зниженню стомлюваності підлітків.

Особливу увагу заслуговує технічна підготовка, зокрема, постійне збагачення рухових умінь і навичок, опанування максимальною кількістю різноманітних технічних прийомів.

У цьому віці розвивається здатність виконувати тактичні дії та максимально мислити, що (поряд із поступовим підвищенням рівня фізичної та технічної підготовленості) дає можливість розпочати цілеспрямоване опанування тактики гри    (вивчення та вдосконалювання індивідуальних і групових тактичних дій із поступовим ускладненням умов їх виконання).

Етап поглибленого тренування

Цей етап збігається із завершенням пубертатного періоду і формуванням усіх функціональних систем юних спортсменів, що забезпечують високий рівень працездатності організму, його адаптації до напруженої тренувальної та змагальної роботи.

Здійснюючи фізичну підготовку на цьому етапі, доцільно погоджувати розвиток різних фізичних якостей із виконанням рухових дій, що є елементами ігрової змагальної діяльності.

Основними завданнями технічної підготовки в цей період має бути детальне вивчення просторових, часових і динамічних параметрів вивчення  елементів техніки,

її індивідуалізація та розвиток уміння варіювати її залежно від складних ігрових ситуацій і функціонального стану гравця.

Етап спортивного вдосконалювання

До 17 – 19 років рівень фізичного розвитку спортсменів наближається до рівня дорослих гравців. Розширюються можливості адаптації не тільки до фізичних навантажень помірної та великої інтенсивності, але й до навантажень субмаксимальної потужності. Це дає можливість широко включати в тренувальний процес засоби й методи з арсеналу підготовки спортсменів високої кваліфікації й здійснювати фізичну підготовку з використанням спеціально – підготовчих вправ і тренувальних форм змагальних вправ.

Один із найважливіших напрямів фізичної підготовки на цьому етапі – розвиток спеціальної витривалості, що дає змогу гравцям зберігати максимальну швидкість ривків і прискорень, ефективно брати участь у техніко-тактичних діях команди протягом усього матчу.

Спортсмени цієї вікової групи впевнено володіють великим арсеналом технічних прийомів. Тому основними завданнями технічної підготовки мають стати максимальне пристосування техніки до індивідуальних особливостей гравця (насамперед, до морфо функціональних параметрів і рівня розвитку фізичних якостей), виявлення та вдосконалювання найефективніших технічних прийомів, розширення кількості варіантів виконання вивчених технічних прийомів і вдосконалювання вміння вільно  переходити до  від одних прийомів до інших, підвищення стабільності та надійності виконання технічних дій в умовах факторів, що збивають, і активного опору суперника.

ВИДАТНІ СПОРТСМЕНИ

Леслі Клаудіус   (25.03.1927 – 20.12.2012) – індійський хокеїст на траві

                             англійського походження, 3-разовий олімпійський чемпіон  

                             (1948 – 1956), срібний призер Олімпіади-1960.

Удхам Сінгх   (04.08.1928 – 23.03.2000) – індійський хокеїст на траві, 3-разовий 

                        олімпійський чемпіон (1952, 1956 і 1964), срібний призер

                          Олімпіади-1960. Після завершення кар’єри очолював збірну Індії.

Олександр Гончаров  (27.03. 1959 – 19.06. 1990) – радянський хокеїст на траві,

                                      бронзовий призер Олімпійських ігор (1980), срібний

                                       призер чемпіонату Європи, володар          

                                       Міжконтинентального кубка. Протягом 12 сезонів був

                                          найкращим бомбардиром чемпіонату СРСР, входячи до

                                       списку 22 кращих хокеїстів країни.

Нателла Краснікова  (нар. 04.10. 1953) – радянська хокеїста на траві, бронзовий

                                      призер олімпійських ігор (1980) і чемпіонату світу,

                                         срібний і бронзовий призер чемпіонатів Європи, володар

                                       Міжконтинентального кубка. У 173 матчах за збірну

                                       СРСР забила 220 голів (рекорд).

Жаклін Перейра (нар.29.10.1964) – австралійська хокеїста на траві, 2-разова

                               олімпійська чемпіонка (1988, 1996), володар Кубка світу.

Речел Хоукс (нар. 30.05.1967) – австралійська хокеїста на траві, 3-разова

                       олімпійська чемпіонка (1988, 1996, 2000), 2-разовий володар  

                       Кубка світу.