Виховна година на тему «Боже, пам’яті дай не зміліти» Присвячена 25 річниці виведення радянських військ із Афганістану

15 лютого для когось звичайний календарний день, у церковному календарі він позначений як Стрітення, для сотень же тисяч колишніх радянських людей він живе в пам’яті як день виведення радянських військ із Афганістану.

Це було 15 лютого 1989-го року. Командувач 40-ї армії генерал Борис Громов, як показували в новинах, останнім перетнув кордон… Мільйони очей радянських людей були прикуті до телеекранів з надією побачити знайомі обличчя. В тисяч людей цієї надії вже не було… І які б версії відповіді не звучали на запитання, кому потрібна була ця десятилітня неоголошена війна, легше від того не стане нікому: ні вже сивочолим сьогодні афганцям, ні їхнім ще живим батькам – тим, які дочекалися синів, і тим, які не дочекалися і в самотині доживають свої роки.

«А МАТИ ХОДИТЬ НА КУРГАН…»

Ганна Пантелеймонівна Тарасенко із маленького мальовничого села Рябухи Талалаївського району Чернігівської області – остання із живих матерів загиблих воїнів-афганців у районі. У неї був Петя, славний хлопчик. Народився якраз перед святом Петра і Павла 11 липня, то й нарекли його Петром, щоб оберігав святий сина людського. Та мабуть, і святому не під силу було зберегти хлопця на чужині від загибелі. «Що ми знали в колгоспі, крім роботи, - згадує мати. – Ферма та поле. У нас із покійним Левком троє синів народилося: Юра, Петя і Ваня. Кожна мати, а особливо та, яка синів ростить, думає, що все пережить можна, аби війни не було. Про афганську ми майже нічого й не чули в селі. Хіба хтось десь комусь щось розкаже, та й то без слова «війна». І не думалося, що вона отак здалеку вцілить у нашу хату…»

Як і більшість сільських дітей, у чималі сім’ї росли Тарасенкові хлопці небалуваними, працьовитими. Петя закінчив рябухівську восьмирічку, потім  9-10 клас ходив у сусідній Красний Колядин. Вчився на «4» та «5», дуже любив читати, особливо про війну. У цій же школі навчався на рік старший Іван Борщевський, на два молодший Анатолій Павленко. Хто міг знати, що всіх їх чекає одна доля афгану. «Хороші хлопці були справжні. З роками не стихає біль утрати», - згадує нинішній директор красноколядинської школи, їхній військкерівник Микола Бичок.  Він і тепер розказує школярам про своїх незабутніх учнів, які загинули в горнилі «чужої» війни, а 15 лютого обов’язково відвідує їхні могили.

Баба Анютка (так у Рябухах називають Ганну Пантелеймонівну) одиноко доживає свого віку. Від самотності рятують її внутрішній оптимізм та її характер. Не дорікає на гірку долю, до людей тягнеться, і її не цураються ні сільська влада ні добрі люди. Якщо вірити паспорту, року народження вона 1938-го, а насправді, добре знає, народилася у жовтні 1936-го. Таких «неточностей» у паспортних даних сільських мешканців за часів колективізації і НЕПУ та за ввесь період існування СРСР загалом дуже багато. На це ніколи не зважала, хіба що «до пенсії два роки довше довелося робити». Та роботи не боялася, саме вона і рятувала від душевного болю…

Думалося: виростуть хлопці, одружаться, хати в селі побудують, внучат багато буде. Петя після школи, у 1982-му, закінчив водійські курси і відразу ж почав трактористом у колгоспі працювати. Ще восени 1983-го, якраз перед армією, орав поле на зяб… Від часу його загибелі це поле, при в’їзді в Рябухи, і носить ім’я Петра Тарасенка. Тут на честь земляка встановлено пам’ятний знак. На відкриття цього знака  приїжджав навіть перший секретар обкому партії  Палажченко. Батьків Петра на відкритті не було. На відміну від Ганни Пантелеймонівни, покійний Левко Кирилович мав інший характер. Із загибеллю сина він так і не змирився.

Служив Петро у повітряно-десантній частині, п/п 93992. При виконанні бойового завдання був тяжко поранений, помер 20 лютого 1984-го,тобто 29 років тому… А було йому всього 19… Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 червня 1984 року Петро Тарасенко посмертно нагороджений орденом Червоної Зірки.

Це була перша цинкова домовина в районі, якої не можна було відкривати. Той лютневий день, коли поховали Петра, пам’ятають і ті, хто вже став старим, і дітлахи, бо плакали в кожній хаті. Мало хто заснув вночі  перед похороном… Було холодно, підвивали собаки, а вдень над селом висів страшний плач…

 Щороку, а саме 15 лютого бабусю Анюту відвідують з Талалаївської Спілки воїнів-інтернаціоналістів. Цього дня вона дуже чекає. Надивиться на них – свого сина в кожному бачить. І просить, щоб не забули сюди дорогу, коли і її не стане…

НЕ ЗНІМАЙТЕ ПАМ’ЯТНОЇ ДОШКИ

Минулого року залишили цей світ батьки загиблого воїна-афганця Івана Борщевського – Віктор Павлович і Катерина Карпівна Борщевські із Красного Колядина.  Вони жили на вулиці, яка носить ім’я їхнього сина. «Люди, які купили цю хату, - переробляють її на сучасний лад». Представники Спілки просять їх лише одне – залишити пам’ятну дошку.

Ваня Борщевський був на рік старшим за Петю Тарасенка – народився 1 липня 1964-го. Призвався у вересні 1982-го. Він був наступним у районі, хто повернувся додому в цинковій домовині. Загинув 13 квітня 1984 року.

Його односелець Анатолій Павленко тієї весни ще закінчував школу. Через рік, 20 квітня, був призваний на службу. Всього 5 місяців в армії… 8 серпня із навчань у Фергані він був направлений у Кандагар. А 12 вересня 1985-го Анатолій загинув. Ще один пам’ятник виріс на цвинтарі у Красному Колядині. Та його батьки, Петро Васильович і Ольга Олексіївна, й досі не можуть повірити у загибель сина, адже тіла вони не бачили (цинкових трун тоді не відкривали).За деякими даними, він вважається безвісти зниклим після бою. Багато років мати безрезультатно намагалася знайти хоч якісь інші відомості про сина. З посольством зв’язувалася, ворожок питалася – ті кажуть що живий він. А ось додому так і не повернувся. Минулого року 15 лютого Ольга Олексіївна з Петром Васильовичем востаннє разом із хлопцями-афганцями були на могилі сина в цей день – виїхали із села до дочки на Київщину. На могилу звісно, приїжджають, доки Бог віку протягне, а ось із хлопцями навряд чи зустрінуться.

«ХАЙ БОЛИТЬ, ХАЙ ПЕЧЕ, ЩО ВДАЛОСЬ ПЕРЕЖИТИ…»

У Талалаївському районі проживає сорок два «афганці». За післявоєнні роки передчасно обірвалося життя Юрія Ромазана, Миколи Іржавського, Юрія Солонцова, Василя Коливушки. Цього дня і на їхні могили лягають червоні гвоздики, дві цигарки і наливаються п’ятдесят грамів у скляночку… А потім – спогади. На зустріч збирається більшість.

Про кожного з них можна писати окрему повість. Найстарший афганець – Михайло Сорока, знову ж таки із Красного Колядина. У грудні 1979-го він був серед перших десантників у Афгані. Наймолодший – Віктор Немилостяк із Чернецького, служба його завершилася у лютому 1989-го. До речі, на час служби батько Віктора, нині вже покійний Олексій Омелянович Немилостяк, працював головою Чернецької сільської ради. Син загиблого фронтовика, істинний комуніст, він навіть не намагався влаштувати синові якусь особливу службу, хоча міг би. Як і відомий на той час на Чернігівщині голова колгоспу «Дружба» (с. Липове), кавалер ордена Леніна Володимир Якович Назаренко. Його син Володимир Назаренко служив в Афгані у 1984-85 роках.

Фронтові дороги більшості з них переплелись там, на війні. Хлопці із сусідніх сіл знайомилися у Джелалабаді  чи  Кабулі… А нині кожного 15 лютого вони знову разом – і це вже навічно.

Упаду у траву, до роси припаду я щокою…

Боже, дай, Боже, дай мені непокою!

Хай болить, хай пече, що вдалось пережити.

Боже, дай, Боже, пам’яті дай не зміліти!

Приспів

А з роками листи пожовтіли,

А з роками ми всі постаріли…

Тільки пам’ять, лиш пам’ять жива

І до крику всю душу пройма…

І ми з юності всі, всі окрилені юними мріями,

Де жорстокий цей світ обіймаєм любові крилами.

Як хотіли його, як хотіли його зігріти…

Як же боляче крила в льоту обпалити!

… Нас косили як трави, а ми підіймалися

І ключем одиноким у небо здіймалися.

Дай нам, Боже, дай, Боже, ще сили злітати,

І любити цей світ, і дай, Боже, кохати!

Виховна година на тему

«Боже, пам’яті дай не зміліти»

Присвячена 25 річниці

 виведення радянських військ із Афганістану

Підготував:    кл керівник 11 класу     Лисенко В.Г.